У 2000-му мені було три роки, і я, напевно, дивилася виключно мультики — щось про Чіпа і Дейла, можливо, але точно не кіно про токсичні відходи. Тим часом «Ерін Брокович» Стівена Содерберга, драма, що базується на реальних подіях і з Джулією Робертс у головній ролі, вийшла у світовий прокат. На той час Робертс була голлівудською богинею вже близько десяти років. «Красуня» (1990), «Весілля мого найкращого друга» (1997), «Ноттінг Гілл» (1999) — її ім’я стало окремим жанром. Джулію впізнавали навіть ті, хто жодного разу не бачив її фільмів. Але в ролі Ерін Брокович вона вперше кардинально змінила амплуа: без макіяжу, без тієї знаменитої широкої усмішки, яка, здавалося, могла продати все — від романтичних комедій до шампуню.
1993 рік. Ерін Брокович — двічі розлучена, трохи розлючена, виснажена мати трьох дітей. На її рахунку сімдесят чотири долари. Вдома — хворі діти, гора непраної білизни та розбитий посуд. Це не «початок великого шляху екоактивістки», а скоріше безнадійна ситуація, в якій вона все одно примудряється рухатися далі — наосліп, всупереч усьому, без жодного шансу, просто тому, що іншого виходу немає. Ерін не з тих, хто здається. У неї немає освіти, зв’язків чи статусу. Зате у неї є непристойна впертість і звичка не мовчати, навіть коли було б розумніше промовчати. Її життя — це низка дрібних поразок, але щоразу вона тримається на плаву, як людина, яка просто не вміє інакше. І саме ця впертість згодом зробить її тією, хто поставить на коліна одну з найбільших енергетичних корпорацій Америки.
Коли Ерін з’являється в юридичній фірмі після чергового невдалого пошуку роботи, вона має вигляд людини, яку б навіть не пустили до приймальні. Мініспідниця, топ із леопардовим принтом і червоні підбори — це не той дрес-код, який очікуєш побачити в офісі, де всі одягнені в суворі костюми. Але Ерін приходить не за кар’єрою, вона приходить за справедливістю — після того, як її адвокат Ед Мезрі (якого блискуче зіграв Альберт Фінні) програє її власну справу про автомобільну аварію. Вона буквально вривається до його кабінету — не з проханням, а скоріше з шантажем — у найкращому сенсі цього слова. Ерін прямо каже: «Оскільки ви провалили мою справу, ви повинні мене найняти — принаймні так ви це виправите».
Ед, збентежений і винний, зрештою погоджується. Так Брокович, без юридичної освіти, але з невичерпним запасом злості та впертості, отримує своє місце в офісі. І, чесно кажучи, це викликає шок у всіх. Мініспідниця, леопардовий топ, червоні підбори — вона одягається так, ніби йде не на роботу, а на вечірку. Колеги перешіптуються, хтось дивиться скоса, і зрештою бос обережно зауважує: «Ви могли б трохи переглянути свій гардероб». На що Ерін відповідає фразою, яка згодом стала культовою: «Поки у мене одна дупа замість двох, я носитиму те, що захочу». Це її декларація незалежності. Тому що у світі, де жінок (досі) оцінюють за вирізом блузки чи довжиною спідниці, Ерін зустрічає ці погляди віч-на-віч. Вона не говорить мовою судових кодексів, але вона бездоганно володіє мовою прямоти — і саме це згодом стане її найпотужнішою зброєю.
Одного робочого дня, перебираючи старі файли, що припадали пилом у коморі, Ерін натрапляє на щось дивне: серед документів про продаж землі є медичні довідки. Вона не юрист і не знає, що саме шукає, але її вражає сама нелогічність. І те, як легко всі інші це ігнорували. Її цікавість перетворюється на розслідування. Ерін вирушає до маленького каліфорнійського містечка Хінклі — місця, де місцеві жителі роками страждають від дивних недуг. У когось рак, у когось народжуються мертві діти, у когось виразки та пухлини. Люди пояснюють це «поганою водою» або просто невдачею. Але Ерін не вірить у невдачі. Вона починає збирати історії, слухати людей, розпитувати лікарів. І поступово вимальовується картина, від якої холоне кров: роками енергетичний гігант Pacific Gas and Electric виливав у місцеву воду токсичний хром — речовину, яка буквально отруїла все місто.
Це відкриття запускає ланцюг подій, який перетворює звичайну секретарку на ключову фігуру в одному з найгучніших екологічних судових процесів у Сполучених Штатах. Ерін переконує Мезрі взятися за справу, а потім — фактично очолює її сама. Вона збирає сотні свідчень, знаходить докази, захищає право людей на правду — і водночас намагається вберегти власне життя від чергового краху.
Але сила цього фільму не в самій історії, а в тому, як вона розказана. У тому, що Стівен Содерберг дозволяє своїй героїні бути недосконалою, неконтрольованою, неспокійною. Робертс грає з мікроскопічною точністю і без жодних поблажок до глядача: її Ерін може одночасно дратувати і захоплювати, змушувати сміятися і розбивати серце. Саме в цій ролі Джулія Робертс перестає бути просто «красунею». Вона — хребет фільму. У неї є злість, втома, вульгарність і щось ще, що неможливо сформулювати. Її героїня живе і є живою в кадрі.
Содерберг знімає цю історію майже як репортаж про країну, яка втомилася від власних ілюзій. Покриті пилом дороги, випалені поля, дешеві кав’ярні біля заправок, люди, які перераховують решту монет на касі. Це не Америка мрії — це Америка, яка п’є каву з пластикових стаканчиків і молиться, щоб на рахунку вистачило грошей до кінця тижня. Саме тут, серед цього повсякденного пейзажу, народжується історія реальної несправедливості. Це Америка, де реальні люди працюють у магазинах секонд-хенду і не мають медичного страхування. Де жінка без юридичної освіти виявляє екологічну катастрофу, яку роками приховувала корпорація з багатомільярдними прибутками.
Історія Ерін Брокович — не вигадка. Це дійсно сталося. Але Содерберг не робить з неї моралі. Він не знімає чергову сагу про «маленьку людину проти системи» — він показує, як виглядає життя, коли система просто тебе не бачить. Содерберг показує Америку такою, якою вона є насправді — країну, де всі надто зайняті виживанням, де все пахне бензином і рахунками за комунальні послуги.
На межі двох епох — кіно про чоловіків і кіно про все інше — «Ерін Брокович» стала проривом. Тому що це фільм про те, як звичайне виживання може бути шляхетнішим за будь-який подвиг. І не про жінку, яка доводить, що «вона теж може», а про людину, яка просто не хоче заплющувати очі на несправедливість. Колись критики поблажливо жартували — мовляв, чергова «історія з щасливим кінцем» про «сексуальну матусю» у шкіряній спідниці. Минуло двадцять п’ять років, і ці жарти здаються просто жалюгідними. Тому що з відстані часу видно: саме ця «занадто відверта» історія стала однією з найчесніших розмов про жіночу силу. Робертс отримала за цю роль свій «Оскар», але її справжня перемога в іншому. Вона створила героїню, якою хочеться бути, а не просто захоплюватися. Жінку, яка втомлюється, лається, боїться, але все одно рухається вперед.
«Ерін Брокович» стала першим великим хітом 2000 року, зібравши в прокаті понад чверть мільярда доларів і довівши, що історія однієї жінки може мати масштаб політичного трилера. Минуло чверть століття, але фільм лише набув актуальності. Ми живемо у світі, де корпорації контролюють усе — від води до алгоритмів, і ця історія звучить ще голосніше, ніж тоді. Вона не старіє, тому що вона не про минуле. Тому що людська гідність — це те, що рятує нас, коли всі інші системи дають збій.
